Роберт Оппенгеймер – одне із найвідоміших імен у науковому світі. А якщо для когось він досі залишається невідомим, то його робота перевершила славу про фізика. А все тому, що чоловік відкрив для світу ядерну зброю, за що отримав прізвисько “батько атомної бомби”. Ну а темою для багатьох дискусій стала не лише його робота, але й життя, характер та погляди. Чим захоплювався, про що думав, які моральні дилеми мав, як переживав складні періоди – його історія надзвичайно цікава. Далі на new-york-future.
Становлення Роберта
Роберт Оппенгеймер народився у Нью-Йорку та виріс у творчій сім’ї. Його батько розбагатів на імпорті текстилю, а мати була художницею. Тож важко було передбачити, що хлопець присвятить себе науці й увійде в історію як видатний фізик. Проте батьки виховували Роберта за власними стандартами, які наділили майбутнього дослідника дружньою вдачею, лідерськими якостями та бездоганними манерами. Та попри це була в особистості фізика й інша сторона, яка зустрічала закритістю та суперечностями. А щоб зрозуміти суть цього, варто пройти шлях становлення разом з вченим.
Роберт ріс надзвичайно допитливим та розумним хлопцем. Його цікавило все: мистецтво, поезія, музика, мови. І йому це напрочуд добре вдавалось. Він писав вірші, перейняв любов матері до творчості й мав вишуканий смак. Проте вже в 5 років Роберт відкрив для себе справжню пристрасть – мінералогію. Юний дослідник захопився колекцією каміння, яку йому подарував дідусь, й нестримно збільшував ці запаси. Ну а сім’я підтримувала всі інтереси хлопця, що дозволило Оппенгеймеру сміливо шукати себе. Роберт вражав успіхами в школі, приділяв час своїм захопленням, проводив лабораторні дослідження, цікавився фізикою й перевершував своїми знаннями однолітків. Так, наприклад, у свої 12 він вже читав лекції членам New York Mineralogical Club. А за цими здобутками ховалась інша сторона його життя, яка сформувала Роберта як особистість. Хлопчик дуже часто хворів, а сім’я намагалась дистанціювати його від будь-яких небезпек. Саме тому він не мав друзів, постійно дивувався жорстокості інших й навіть називав себе найсамотнішою людиною у світі.
Цікавим видалось його навчання в Harvard University, який йому вдалось закінчити всього за три роки. Запізнившись на рік через хворобу, Оппенгеймер взяв собі якнайбільше класів та жадібно хапав інформацію. Хоч початковою спеціальністю студента була хімія, проте він швидко розчарувався у цій науці, змінивши її на фізику. Саме в коледжі він знайшов свого першого наставника – Персі Бріджмена, який і зацікавив хлопця своїм курсом термодинаміки. Здобувши найвищий середній бал в історії закладу, Роберт продовжив своє навчання у Christ’s College, Cambridge. Там його увагу привернула Cavendish Laboratory. Попри побоювання його наставника щодо роботи хлопця в лабораторії, він все ж поринув у цей досвід. І він виявився невдалим. Непосидюча вдача Оппенгеймера не дала жодних результатів у лабораторній роботі й він був розчарованим. Саме тому його наступною зупинкою став University of Gottingen, де Роберт здобув цікаве товариство, докторський ступінь й щасливий білет для своєї кар’єри.
Непересічний характер
Не менш ніж наукові досягнення усіх вражав його характер. А він складався з суперечностей, які не залишали нікого байдужим. Народившись в заможній сім’ї, Роберт міг не турбуватись ні про що, окрім власних захоплень. Проте в ньому рідко хто міг впізнати багату людину. Одягався чоловік у прості речі, важив щонайбільше 58 кг й не приділяв особливу увагу своєму статусу. Контрасту йому додавали й постійні проблеми зі здоров’я, які ослаблювали науковця, та постійна жага до куріння. Роберт міг похвалитися відмінними манерами й бездоганним смаком. Ще з малечку сім’я оберігала його від зовнішніх негараздів, можливо, тому йому так важко було влитись в суспільство. А з іншого боку, він приваблював людей своєю харизмою.
Оппенгеймера абсолютно точно можна описати як відлюдькуватого генія, який був повністю занурений у свою роботу. Проте про нього говорили і як про веселого, заворожливого, привабливого та цікавого чоловіка. Він легко ставав душею компанії, розважав всіх навколо й вів за собою людей. Та це не виключало те, що в інший момент його думок ніяк не можливо було розгадати, адже він ставав закритим. Роберт неодноразово звертався до психологів, які діагностували депресію. А все через його наукові пошуки, які спершу не давали результатів. А це також свідчило й про непосидючість, яку відзначали його викладачі. Ба більше, фізик долучився до багатьох досліджень своїх колег, які отримали Нобелівську премію, передбачив чимало відкриттів та висловлював свої думки іншим. Однак сам він ніколи не здобув цю найвищу нагороду, адже не доводив справ до кінця.
Ну а з депресивних епізодів Роберта витягувало, як не дивно, спілкування з людьми. Після відпочинку з друзями чи нового роману чоловік ніби оживав й набирався сил для роботи. Оппенгеймер також був дуже самокритичним. Так, він не вважав жодне своє відкриття достатньо хорошим, а всі свої справи не міг сприймати без каплі незадоволення. Незвичайним є той факт, що колеги вченого відзначали його любов до психології понад захоплення наукою. І фізик справді цікавився різними релігіями, плекав любов до таємниць та всього, що не можна довести у лабораторії. Шармом Роберта захоплювались, його мисленню дивувались всі, але ніхто не міг сказати, що знає чоловіка по-справжньому. Ну а такі суперечності характеру робили науковця ще цікавішим для людей.
Manhattan Project
Після здобуття докторського ступеня ім’я Оппенгеймера стало відоме у наукових колах. Його хотіли бачити у себе і європейські виші, і заклади США. Роберт читав лекції у різних країнах і найцікавіше те, що він тішив публіку її рідною мовою. А за це його ще більше полюбили. Зрештою, фізик зупинився на викладацькій діяльності в University of California, Berkeley. Там він проводив свої дослідження й долучався до відкриттів інших. Чоловік став не лише авторитетом для своїх колег й студентів, але й справжнім прикладом для наслідування. Мабуть, цей фактор був одним із найважливіших у його наступній роботі.
А нею став Manhattan Project, який приніс найбільшу славу Роберту Оппенгеймеру. Проєкт, заснований у 1941 році, передбачав роботу над розробкою ядерної зброї. До цього було залучено чимало вчених й військових, які об’єднались заради спільної мети. Фізик спершу не мав постійного місця у команді й виступав консультантом з різних питань. Йому довірили проводити деякі розрахунки, за що він і взявся. Лише згодом його роль помітно зросла. А сталось це після призначення Леслі Гровза директором проєкту. Військовий відразу ж зрозумів користь Оппенгеймера, з яким він узгодив створення лабораторії для подальшої роботи. Роберт не мав Нобелівської премії, славився неоднозначними політичними поглядами й багато хто сумнівався у його організаторських здібностях. Проте так могли думати лише ті, хто не був знайомий з чоловіком. І ці упередження не зупинили Гровза від призначення Оппенгеймера керівником лабораторії.
Місцем роботи команди стало місто Лос-Аламос у штаті Нью-Мексико. Його порекомендував Роберт, який мав неподалік ранчо. Саме так збулась мрія Оппенгеймера, якому вистачало насолоджуватись пустелею й фізикою. Чоловік зайнявся організаційною роботою й зовсім скоро на величезній території виникла Los Alamos Laboratory, житло для працівників й інша інфраструктура. Роберт особисто відвідував різні виші країни й запрошував своїх студентів, знайомих й колег приєднатись до проєкту. І це спрацювало, адже штат дедалі більшав і зовсім скоро фізику довелось керувати тисячами науковців. Хоч між військовими та вченими існувало чимало непорозумінь, але всі прагнули якнайшвидше домогтись результату. Їх квапили події Другої світової війни й можливість, що якась інша країна забере першість.
Роберт Оппенгеймер виявився надзвичайно вмілим керівником. Він створив гідні умови для команди й вдало організував роботу усіх відділів. Так, він завжди знав про всі деталі розробки бомби, був присутній при важливих рішеннях й розв’язував проблеми. Хоч працівники приділяли проєкту чимало часу, проте вони згадували це з найкращими емоціями. Серед пустелі протягом двох років працювали видатні вчені, здібні науковці та військові. А результат їхньої праці був підтверджений 16 липня 1945 року, коли було підірвано атомну бомбу. Тоді Оппенгеймер застиг в очікуванні разом з іншими членами команди. І того ж дня зміг полегшено видихнути, адже завдання було виконано.
Моральна дилема Оппенгеймера
Роберт Оппенгеймер радів новому винаходу й хотів продемонструвати його силу. Це була радість дослідника, який довго працював над чимось і домігся результату. Це також було захоплення людини, яка здійснила щось грандіозне й отримала схвалення. Він прагнув подарувати своїй країні першість у цій справі і йому це вдалось. На цьому, напевно, позитивні сторони, у які вірив фізик, закінчились. Зовсім скоро до нього прийшло усвідомлення реальної картини подій. Неможливо сказати, що Оппенгеймер не розумів впливу цього відкриття для людства, але з дечим він не готовий був зіткнутися. Після бомбардування Хіросіми й Нагасакі чоловік поставив перед собою інше завдання – врегулювання питання ядерних досліджень та озброєння.
Вже в жовтні 1945 року Роберт зустрівся з президентом США – Труменом. Йому фізик пожалівся на муки совісті. Оппенгеймер сказав, що відчуває, що в нього руки в крові. Це було емоційне зізнання, після якого Трумен лише повважав фізика слабким й запевнив того, що він не повинен нести відповідальність за бомбу. Чоловік залишив роботу у Los-Alamos Laboratory й переконував усіх заборонити ядерну зброю. Так виникла ідея створити міжнародну організацію, яка б контролювала ці питання. Проте країнам, які відчули смак перемоги, це вже не було цікаво. Фатальним рішенням для Оппенгеймера стала не підтримка розробки водневої бомби. Тоді за вченим почали дедалі пильніше слідкувати. Кожна його розмова записувалась, а кожен крок був під прицілом спецслужб. Зрештою, зброєю проти самого Роберта стало його минуле, в якому він симпатизував деяким ідеям комуністів. Так його звинуватили в агентурі на користь Радянського Союзу. Хоч потрібних доказів чи свідчень не назбиралось, проте у 1954 році йому обмежили доступ до секретної інформації.
Останні роки свого життя Оппенгеймер провів в умовному вигнанні. А найбільший парадокс полягає в тому, що людина, яка керувала проєктом розробки атомної бомби, пізніше активно виступала за заборону цієї зброї. Ну а це питання залишається ще одною нерозгаданою таємницею особистості Роберта Оппенгеймера.
