Чуючи фразу “вогні великого міста”, на думку незмінно спадає величний та голосний Нью-Йорк, де щовечора починають сяяти тисячі ліхтарів, неонові вивіски реклами та вікна будинків. Нью-йоркські дороги неможливо уявити і без світлофорів, адже автомобільний рух там не зупиняється ні на хвилину. Таке завантаження доріг, здається, було у мегаполісі завжди, тому і перші світлофори почали з’являтися ще на початку 20-го століття. Звісно, тоді вони були не в тому вигляді, у якому ми звикли їх бачити, проте прогрес у світлофоробудівництві навіть у той час був доволі стрімким. Далі на new-york-future.
Початок історії нью-йоркських світлофорів
У 1917 році інженер та розробник Фостер Міллікен спроєктував пристрій, який нагадував світлофор, і був встановлений на П’ятій Авеню та на 57-й вулиці. Це був один із перших електричних “світлофорів”, хоча представляв собою ліхтарик, що обертається, і з одного боку світив зеленим, а з другого червоним. Цікавим фактом є те, що у той час не існувало єдиних стандартів для світла, яке має означати заклик зупинитися чи їхати. На нью-йоркських вулицях іноді можна було побачити світлофори, на яких червоний або помаранчевий колір означав дозвіл рухатися, а на зелений навпаки потрібно було зупинитися.
За статистикою, на початку 1920-х років на розі П’ятої Авеню та 42-ї вулиці проїжджало близько 2000 машин кожної години, хоча і пізніше ця цифра не змінилася, а можливо, стала навіть більшою. Найбільші складнощі виникали із пішоходами, які переходили вулицю хаотично, що, звісно, неодноразово ставало причиною аварій. На П’ятій Авеню щодня чергували чотири поліцейських, які стримували потік людей.
Важлива розробка Джона Харісса
У 1920-му році поліцейський уповноважений у справах дорожнього руху Джон Харісс на власні кошти встановив та облаштував перші вежі для управління дорожнім рухом вздовж П’ятої Авеню. Вони представляли собою прості дерев’яні конструкції з дахом, під яким сидів поліцейський та керував світлофорами на дорозі за допомогою кнопок управління сигналами. З кожним світлофором працював окремий співробітник, адже автоматично вежі тоді не могли працювати. На сусідніх перехрестях рухом машин та пішоходів керували регулювальники, які орієнтувалися на вказівки поліцейських у вежах.
Цей досвід виявився вдалим, тому Міська Рада прийняла рішення про встановлення ще 7 таких стаціонарних веж. Вони розташовувалися на П’ятій Авеню і ще на декількох сусідніх вулицях мегаполіса. Фінансувався цей важливий для міста проєкт не бюджетом Нью-Йорку, а спеціальним фондом “Асоціація П’ятої Авеню”, яка займалась питаннями благоустрою міста. Членами Асоціації були заможні містяни, підприємці та бізнесмени, які слідкували за чистотою вулиці, належним розвитком містобудівництва, архітектурними рішеннями та безпекою. Можна сказати, що П’яту Авеню побудували та зробили візитною карткою Нью-Йорку самі містяни, займаючись у 20-му столітті усім тим, чим пізніше займалася місцева влада. У випадку з вежами управління від міста вимагалося лише забезпечення їх працівниками та підтримка працездатності споруд.
Пізніше вежі були вдосконалені, а їх проект затверджений після великого конкурсу, у результаті якого переміг американський архітектор, автор проєктів суда в окрузі Бронкс та нью-йоркського музею, Джозеф Фрідлендер. Згідно з проєктом Фрідлендера кожна вежа була скляною, усередині неї був телефонний апарат, пульт управління та годинник. На 42-й вулиці розташовувалась Центральна Вежа, з якої велося управління усіма іншими спорудами.
В це складно повірити, але до 1952-го року по всьому світу світлофори були лише для атомобілів, але саме у Нью-Йорку 5 лютого в той рік така дискримінація була припинена. Встановили перший світлофор, призначений для пішоходів саме у мегаполісі і ця розробка виявилася настільки вдалою, що дуже швидко облетіла увесь світ.
